«Марина»: діалектика літературної традиції в поезії Т С. Еліота

  • L. I. Skuratovska Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара
Ключові слова: Т. С. Еліот, Шекспір, лірика, жанр, драматичний монолог, літературна традиція

Анотація

У статті виявляються особливості взаємодії в «Марині» Еліота (1930) кількох художніх впливів: трагедії Сенеки «Геркулес у шаленстві»; так званої «романтичної» драми Шекспіра «Перікл, цар Тирський» (між 1606—1608 рр.); наміченої самим Шекспіром перспективи розвитку образу Марини з «Перікла» — Міранда в «Бурі» (близько 1611 р.); винаходу романтиків — драматичного монологу. Доводиться, що Еліот реалізує в цьому творі своє, дещо парадоксальне, розуміння культурної традиції — як особистого вибору, проте скерованого «історичним чуттям», який здатен не тільки впливати на нове, але й змінювати старе, класичне так, що в ньому відкривається те, чого раніше «не було». Еліот створює монолог батька, який віднайшов свою дитину; поєднуються щастя, пам’ять про страждання, надія і біль. Такого монологу в Шекспіра не було, Еліот ніби вписує його у фінал твору. Страхіття минулого поет втілює «матеріально», це покинутий і зруйнований корабель, який мав віднести їх у майбуття. Сподівання на те, що все можна виправити і відродити — і між рядками образ можливої близької смерті самого Перікла (що виникає через перенесення метафор, зближення «корабель—людина», «життя—смерть—відплиття в невідоме») — надають текстові Еліота надзвичайної перспективи смислів. Постать Марини зливається з Мірандою — утопія «краси людства», яка в ХХ ст. викликає іронію (роман О. Хакслі «Brave New World», 1932, де вірш з «Бурі» цитується гірко-пародійно), у Шекспіра виправдовується існуванням самої Міранди, а в реальному житті — існуванням таких «островів», яким був Блумсбері для Еліота: життям геніїв, гуманітаріїв, гуманістів. Розуміючи традицію як фактор, що діє в історичному часі і в прямому, й у зворотному напрямку, Еліот додає до цього ще один принцип: культурні традиції — це не тільки «верхній шар», а вся сукупність історичних «навичок» народу, вона містить в собі «усі характерні риси його діяльності та інтересів: День Дербі, День Регати <…> Кубок Фіналу, <…> дошку для дартс, <…> варену капусту, буряки в оцті, готичні церкви ХІХ ст., музику Елгара» (пише Еліот у 1948 р.). Тут ніби програма «нового історизму». Але це — і характерна риса поетики Еліота: наскільки дозволяє лаконізм поезії, вона насичена речами, подробицями, і з цього вихідного пункту сягає перспективи смислів. І, за Еліотом, традиції поезії, або мають прямий і зворотній вплив (із сьогодення на класику), або вмирають назавжди.

Посилання

An Anthology of English and American Verse ; comments by G. E. Ben, V. V. Zakharov, B. B. Tomashevsky. — M. : Progress Publishers, 1972. — 719 p.

Eliot T. S. The Complete Poems and Plays ; ed. by Valerie Eliot / T. S. Eliot. — L. : Faber&Faber, 2004. — 608 p.

Rabaté J.-M. Tradition and T. S. Eliot / J.-M. Rabuté // The Cambridge Companion to T. S. Eliot; ed. by A. D. Moody. — Cambridge Univer. Press, 2005. — P. 210—222.

Raine C. T. S. Eliot / C. Raine. — Oxford Univer. Press, 2006. — 202 p.

Shakespeare W. The Complete Works / W. Shakespeare. — L. : Collins, 2006. — 1436 p.

Як цитувати
Skuratovska, L. I. (1). «Марина»: діалектика літературної традиції в поезії Т С. Еліота. Від бароко до постмодернізму: збірник наукових праць, 19. вилучено із https://zarlit.dp.ua/index.php/BP/article/view/123